Загрузка...


Замість вступу

У 1982р. проминуло 40 років від створення Української Повстанської Армії. Але досі не було ґрунтовно висвітлене відношення між Організацією Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери і Українською Повстанською Армією. Проте, щодо розуміння природи, суті й історії УПА є необхідним правильне висвітлення цього відношення. А це відношення було таке тісне, органічне й нерозривне, що цілковито заслуженим є твердження, що без ОУН не було б взагалі тієї УПА, яку очолював ген. Роман Шухевич — Тарас Чупринка. Від 1940-их років почали ширитися дві фальшиві версії про УПА. Одна, мовляв, УПА хоч і заініційована ОУН, але від половини 1943 р. вона "відірвалася" чи пак "усамостійнилася" від ОУН, а від постання УГВР в 1944 р. УПА була виключно підпорядкована саме УГВРаді. Цю версію пустила в обіг група, яку популярно називають "двійкарями". В літературі цієї групи роля ОУН у відношенні до УПА від другої половини 1943 р. зведена до підрядного значення.

Другу фальшиву версію поширюють особи різного політичного визначення, які нічого спільного не мали з ОУН, але які добачують різні користі для себе чи своїх груп у представленні УПА в "позитивному" насвітленні. Це головно або мельниківці, або т. зв. "бульбівці". Мельниківці пропагують тезу, що УПА була "понадпартійною" армією від самого початку в тому сенсі, що в ній були рівнорядно заступлені різні середовища, а ОУН пробувала нібито "узурпувати" УПА для себе. "Бульбівці" знову ж, як і різні інші анти-ОУНівці, інтерпретують УПА, як всенародню "безпартійну" армію, створену Боровцем-Бульбою, відношення до якої ОУН добачують лише в негативному аспекті, тобто нібито в намаганні ОУН підпорядкувати УПА собі, у висліді чого неначе знищено в УПА "справжню демократичність" та обернено УПА в "партійну армію", від якої відсахнулися всі "справжні патріоти".

В наступному викладі постараємося висвітлити справжнє відношення ОУН до УПА, і тому в цій праці приділюємо менше уваги самим бойовим діям УПА. І Організація Українських Націоналістів виразно ставила від початку свого існування принцип, що для визволення України з-під ярма різних окупантів необхідною буде українська військова сила. Один із найвизначніших членів ОУН, Степан Бандера, так визначив основні елементи ОУН: "Український націоналістичний, революційно-визвольний рух, зформований Організацією Українських Націоналістів, зродився і виріс органічним порядком з двох основних елементів: націоналістичної ідеології і з революційної дії, безкомпромісової збройної боротьби за державну самостійність з боку Української Військової Організації"[1]. У постановах основуючого Конгресу ОУН з 1929 року є наступні ствердження: "ІУ.2. Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброснь та доцільна союзницька політика".

В іншому місці читаємо: "У.2. В обставинах ворожих займанщин підготовку українських мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів і вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок". А далі: "У.3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави"[2]. В тих постановах виразно окреслена концепція майбутньої УПА. Майже символічне, принципове значення має один із найперших актів голови Проводу ОУН, полк. Євгена Коновальця, після її заснування, а саме скликання конференції високих старшин, що відбулася весною 1929р. В цій таємній конференції у Празі взяли участь 4 генерали і 3 полковники." Вирішено розплянувати масовий військовий вишкіл членів ОУН і видавати журнал "Військовий вісник"[3]. У 30-х роках ОУН під проводом полк. Є. Коновальця проробила досить велику підготовку для реалізації вищевказаних постанов. У Проводі Українських Націоналістів і в Краєвих Екзекутивах були військові та бойові референти.

ОУН причинилася до поширення військового духа серед українського населення. Проти мілітаризуючої політики ОУН виступали всі тодішні українські партії та, очевидно, окупанти України. Революційна військова політика ОУН та бойові дії проти ворогів дуже багато причинилися до піднесення в народі національної свідомости та гордости, вказуючи на необхідність орієнтації на власні сили, як основну запоруку визволення[4]. Період 30-х років треба вважати періодом формування і кристалізування концепції національно-визвольної революції, в якій преважне місце має зайняти повстанська всенародня армія [5].

Цей процес не проходив без спротиву, бо деяка частина провідних членів ОУН на еміграції в 30-х роках вважала єдино реальним таке становище, коли була б нагода створити революційну армію, але на базі, на якій творяться регулярні армії. Таке становище вимагало шукати за чужими державами, які дали б згоду на творення на їх території такої української революційно-визвольної армії. Головними речниками такої військової політики були ген. Микола Капустянський, військовий референт ПУН, і його помічники — ген. В.Курманович і полк. Р.Сушко Концепцію творення визвольної армії власними засобами заступали головно краєвий провідник сот. Головінський, підполковник Михайло Колодзінський — військовий референт КЕ ОУН на ЗУЗ, та референт боєвих акцій в КЕ ЗУЗ Роман Шухевич. Цю концепцію заступали також Степан Бандера, Іван Ґабрусевич, Зенон Коссак, Дмитро Грицай, Ярослав Стецько, Олександер Гасин, Микола Кос, Василь Сидор. Краєва Екзекутива ПЗУЗ, встановлена полковником Є.Коновальцем в 1935 році, приєдналася до прихильників революційного творення збройних сил. Крім згаданих, в КЕ ПЗУЗ були такі визначні революціонери: Ростислав Волошин, Ярослав Старух, Яків Бусел, Степан Пшеничний, А.Закоштуй. І саме на Північно-Західніх Українських Землях створено 1937 року з ініціятиви військового референта Краєвої Екзекутиви Василя Сидора перші відділи націоналістичної революційної армії [7].

Після перших спроб прийшли чергові в 1939 році, коли КЕ ПЗУЗ, очолена тоді Іваном Скопюком і А.Закоштуєм, дала доручення творити в околицях Янова на Берестейщині повстанський курінь п.н. Поліське Лозове Козацтво. Цей курінь досягнув перед вибухом німецько-польської війни біля 500 людей. Курінь був під керівництвом членів ОУН Вовківчика і Грози [8]. До явного зудару прихильників обидвох концепцій визвольної стратегії всередині провідного активу ОУН дійшло після трагічної загибелі полк. Євгена Коновальця, у зв'язку з постанням української держави на Закарпатті 1938–1939 років [9]. Керівні особи в ПУН покликали на пост т. зв. вождя ОУН полковника Андрія Мельника, який опреділився по стороні орієнтації на чужі потуги (конкретно — на Німеччину), як базу творення української армії.

Друга група провідних військовиків ОУН (М.Колодзінський, З.Коссак, Р.Шухевич, О.Гасин) стали на становищі творення українських збройних відділів в Карпатській Україні власними силами, незалежно від постави Німеччини. ПУН видав заборону перекидати військовиків ОУН із ЗУЗ на Закарпаття, бо такі заходи нерадо бачила б Німеччина, яка обіцяла передати Закарпаття Мадярщині. Але націоналісти-революціонери не зважали на цей наказ ПУН і переходили масово на Закарпаття, щоб там включатися у розбудову власної армії — Карпатської Січі. Спільно з тисячами місцевих патріотів ці революціонери боронили молоду державу перед наступом мадярських агресорів. "Карпатська Україна вчинила перший спротив в Европі, щоб збройною рукою зупинити "нове порядкування" Европи Німеччиною, це був перший стріл у "нову Европу" Гітлера!". Такими словами схарактеризував Ярослав Стецько історичне значення виступу націоналістів-революціонерів на Закарпатті в протиріччя до політики ПУН [10].

ПУН не допоміг скривавленому Закарпаттю ні одним старшиною зі своєї багаточисельної військової референтури.

Закарпатська політика ПУН штовхнула його діячів в обійми німецької імперської політики щодо України[11], а зате збройна боротьба закарпатців надзвичайно сильно революціонізувала до боротьби кадри ОУН на ЗУЗ і ПЗУЗ. Зокрема краєвий провідник Мирослав Тураш-Грабовський і його військовий референт пор. Дмитро Грицай намагалися якнайбільше радикалізувати визвольну боротьбу, їм у цьому багато допомагав пор. Роман Шухевич [12]. Впродовж 1939 року дійшло на ЗУЗ більше до збройних зударів між ОУНівцями і польськими окупаційними органами, ніж за ціле минуле десятиріччя. Обидві сторони мали по кілька десятків убитих, а польські тюрми і концтабір в Березі Картузькій були переповнені українськими націоналістами.







 

Главная | В избранное | Наш E-MAIL | Добавить материал | Нашёл ошибку | Наверх